Тема уроку: Життєвий і творчий шлях  О. С. Пушкіна.

Мета уроку: познайомити із життєвим і творчим шляхом поета, вчити

добувати інформацію самостійно; розвивати уміння створювати презентації; виховувати інтерес до  поета і його творчості.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу з використанням

                     презентацій.

                                      Хід уроку:

   І.Вступне слово вчителя.

  У кожного народу є своя культура, свої традиції, звичаї, своя література. Напевне, немає на світі жодної людини, яка б не чула ім’я видатного російського поета і прозаїка — О. С. Пушкіна. «Пушкин—это наше всё», -- так Ф. М. Достоєвський визначив роль О.С. Пушкіна в духовному житті Росії. «Гигант Пушкина, величайшая гордость наша»,- сказав про Пушкіна                 О. М. Горький.

Слово Пушкіна і слава Пушкіна живі і сьогодні, хоча майже два століття розділяють нас.

 І сьогодні на уроці ми познайомимося з життєвим і творчим шляхом письменника. Для цього ви попередньо об’єдналися у групи, і кожна група підготувала повідомлення з презентацією про окремі періоди життя                  О. С. Пушкіна.

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

1.     Слово надається дослідникам дитячих та

юнацьких років поета (презентація «Дитинство та юнацькі роки»). 

О. С. Пушкін народився 26 травня (6 червня) 1799 року в Москві. Батько поета — Сергій Львович Пушкін — потомок знатного роду. Про це свідчать літописи ХІІ ст. і фамільний герб. Предки Пушкіна брали участь у походах царя Івана Грозного, в  заговорах проти          Б. Годунова і проти Петра І. Під час дворянського перевороту 1762 року, коли престол захватила цариця Катерина ІІ, дід Пушкіна відмовився їй присягати, і був заарештований, а через декілька місяців помилуваний царицею, але службу залишив. «Род Пушкиных мятежный»,- говорив поет про своїх предків по батьківській лінії.

По материнській лінії Пушкін належить до роду Ібрагіма Ганнібала. Ібрагім - молодший син абіссінського князя — був виданий ворога під час війни з турками і жив у Константинополі. У 1706 році російський посланець привіз його в подарунок Петру І. Цар Петро І похрестив Ібрагіма, назвавши його Абрамом Петровим. О. С. Пушкін гордився своїми предками як по батьківській, так і по материнській лінії.

Батько О. С. Пушкіна — Сергій Львович — служив у гвардії. А одружившись, переїхав із Петербурга до Москви і повністю поринув у світське життя.  Мати поета — Надія Осипівна — прекрасна креолка — була першою дамою на балах. У родині Пушкіних дітей було п’ятеро. В живих залишилося троє: дочка Ольга і два сини — Олександр і Лев. Олександр ріс мовчазним і замкнутим. Навчали дітей гувернери і гувернантки. Батько дозволяв дітям читати книги із його бібліотеки, де в основному була французька література. Маленький Саша з дитинства пристрастився до читання. «Чтение — вот лучшее учение»,-- любив він повторювати. Дякуючи книгам, Олександр Сергійович з дитинства досконало знав французьку мову. Гувернантів Пушкін не любив. Найближчою людиною для нього була няня — Аріна  Родіонівна Яковлєва, кріпосна Ганнібала. Вона була вільновідпущеною, але до кінця своїх днів залишалася жити в родині Пушкіних. Доглядала за дітьми, допомагала Марії Олексіївні Ганнібал, бабушці поета, ростити внуків. Саме ці дві жінки навчали дітей рідній російській мові. Та ще дворовий дядько – Микита Козлов, з яким подорожував Саша по всій Москві.

Дитинство Пушкіна пройшло в Москві, юність — в Петербурзі.

У 1811 році в Царському Селі, літній резиденції імператора, відкривався Ліцей – навчальний заклад для юнаків благородного походження. Вступні екзамени були призначені на серпень. Коли екзаменатори запитали Сашу, якого французького письменника він знає краще всіх, той відповів, що Вольтера. Всі засміялись. Але в свої дванадцять років він дійсно любив і знав Вольтера. Це був щасливий день. Саша став ліцеїстом. У цей же день він знайшов собі друга — Івана Пущіна, друга на все життя. «По сходству  ли фамилии, или по чему другому, несомненно сближающему, только я его заметил с первого взгляда»,-  пригадував Іван Пущін.

Улюбленим учителем для ліцеїстів став Куніцин - професор моральних і політичних наук. Олександр Сергійович напише пізніше:                              

  Куницыну дань сердца и вина!

  Он создал нас, он воспитал наш пламень,

    Поставлен им краеугольный камень,

    Им чистая лампада возжена.

Кожного року потім збиралися ліцеїсти, щоб святкувати 19 жовтня – день відкриття Ліцею.

У 1812 році почалася Вітчизняна війна:

Страшись, о рать иноплемённых!

России двинулись сыны;

Восстал  и стар, и млад:

…………………………

Их цель иль победить, иль пасть в пылу сраженья …

Коли до Царського Села надійшла звістка, що Наполеон в Москві, ліцеїсти не спали ночами. Багато хто з них плакав. Із дому Пушкіну не було жодних звісток. Не було більше дому: батьки з іншими біженцями виїхали в Нижегородську губернію. Дорогою «збунтувалася» Аріна Родіонівна. Вона сплигнула із возу і пішла назад. Вона хотіла іти в Петербург — побачити і заспокоїти свого улюбленця Сашу. З великим трудом її умовили і повернули назад. Ліцеїстам хотілося на фронт, не дивлячись на свій юний вік. І пізніше Олександр Сергійович напише:

    Вы помните: текла за ратью рать,

   Со старшими мы братьями прощались,

   И в сень наук, с досадой возвращались,

   Завидуя тому, кто умирать шёл мимо нас…

О. С. Пушкін знайшов в Ліцеї справжніх друзів – Івана Пущіна, Антона Дельвіга, Вільгельма  Кюхельбекера. В садах Ліцею Пушкін став поетом.

                               В те дни в таинственных долинах,

                               Весной, при кликах лебединых,

                               Близ вод, синевших в тишине,

                              Являться муза стала мне.

У Ліцеї прийшла до нього слава. На публічному екзамені у 1815 році Пушкін читав свої  «Воспоминания  о Царском Селе» - вірші про велич Росії, її синів, її перемог. На екзамені був присутній поет   Г.Р. Державін. Він із захопленням слухав юного Пушкіна і сказав: «Вот кто заменит Державина». «Не помню, как я кончил свое чтение, не помню, куда убежал,-- пригадував Пушкін. – Державин был в восхищении; он меня требовал, хотел меня обнять. Меня искали, но не нашли…»

 У ці ж роки у Пушкіна з’явилися і старші друзі. Петро Чаадаєв, учасник війни 1812 року, блискучий офіцер і політик. У бесідах із   Чаадаєвим утворювались вільнолюбиві погляди Пушкіна. Йому поет присвятить вірш:

                                 Пока свободою горим,

                                 Пока сердца для чести живы,

                                 Мой друг, отчизне посвятим

                                  Души прекрасные порывы!

У 1817 році відбувся перший випуск Ліцею. Було сумно і радісно. Сумно, тому що прийшов час розлуки з друзями:

                            Друзья мои, прекрасен наш союз!

                            Он как душа неразделим  и вечен…

                                 ……………………………………….

                              Куда бы нас ни бросила судьбина

                              И счастие  куда б ни повело,

                              Всё те же мы: нам целый мир чужбина;

                             Отечество нам Царское Село.      

 

2.Слово надається дослідникам другої групи. Їх тема: «Південне заслання»

    Після закінчення Ліцею  О.С. Пушкіна призначають на посаду перекладача французької мови у Колегії іноземних справ у Петербурзі. Але канцелярія не для поета. Він прийнятий у найкращих аристократичних будинках Петербурга. Його запрошують у будинок президента  Академії художництва Оленіна. Він свій у літературних колах – у Карамзіних, у Жуковського – і в політичних – у братів Тургенєвих, які зіграли велику роль у формуванні вільнолюбивих поглядів поета. Саме у них вдома була написана ода «Вольность».

   У цей же час О.С.Пушкін закінчує поему «Руслан і Людмила». День закінчення поеми - день визнання генія. В.А. Жуковський дарує Пушкіну свій портрет із написом «Победителю – ученику от побежденного учителя»…

Слава Пушкіна росте. І не тільки у вищому світі Петербургу, не тільки серед літераторів. Його вірші  «Вольность» (1817), «Деревня» (1818),

«К Чаадаєву» (1818) переписують і читають на таємних зборах офіцери – патріоти, які готують повстання проти царя. Ці ж вірші з презирством і злістю читає і служба царської охорони. Сам цар говорить про них: «Пушкин наводнил Россию возмутительными стихамы, молодёжь наизусть их читает».  Генерал-губернатор  Петербургу визвав Пушкіна на допит: «Мне приказали взять все Ваши бумаги. Я должен опечатать Вашу квартиру», - сказав генерал. «Граф, не трудитесь, - відповів поет. – Все мои стихи сожжены. Вы ничего не найдёте у меня в квартире, но всё найдётся здесь (він показав на своє чоло). Прикажите подать бумаги»… І сам написав свої вірші, які поширювалися таємно. Цар вирішив заслати О. С. Пушкіна до Сибіру. Та В. А. Жуковський і М. М. Карамзін просили Олександра І пом’якшити вирок. Замість Сибіру Пушкіна вислали на південь Росії.

   О.С. Пушкін страждав, прощаючись з Петербургом і друзями, але доля подарувала йому неочікувану радісну зустріч із родиною Раєвських. Генерал М. М. Раєвський – герой Вітчизняної війни 1812 року. У травні 1820 року сім’я Раєвських направлялася на Кавказ і в Крим. Вони подорожували. У Катеринославі дізналися, що там у генерала Інзова знаходиться Пушкін,  і відшукали його, сумного і хворого. Пушкін знайомий був із Раєвським  - молодшим ще по Царському Селу, а в Петербурзі зустрічалися у Чаадаєва. Начальник канцелярії Інзов з повагою поставився до прохання генерала Раєвського дозволити Олександру Пушкіну поїздку на води з метою лікування.

Море відкрилося раптово. Марія, менша донька Раєвських, першою побачила море і побігла до нього. Наближалася гроза. Хвилі билися об берег. Пушкін був вражений красою моря і безпосередністю цієї дівчинки, що гралася з хвилями:

                  Я помню море перед грозою:

                  Как я завидовал волнам,

                  Бегущим бурной чередою

                 С любовью лечь к её ногам!

Цікавою була і подорож до Бахчисараю. Олександр Сергійович добре знав легенду Бахчисарайського палацу. (Давним-давно жив хан. Він кохав полонянку із свого гарему. Але вона його не кохала і померла, не підкорившись всесильному хану. А хан в пам’ять про неї і про своє кохання наказав спорудити фонтан сліз).

  О.С. Пушкін довго ходив по кам’яних коридорах палацу, потім зірвав дві троянди і поклав їх на край фонтану:

            Фонтан любви, фонтан живой!

            Принёс я в дар тебе две розы.

            Люблю немолчный говор твой

            И поэтические слёзы…

Коли закінчилося літо, Пушкін переїхав до Кишиневу, куди перевели канцелярію генерала Інзова.

  Дивовижно склалася політична доля О.С. Пушкіна в ці роки. Здавалося, що в Петербурзі він залишив коло однодумців. Але в Росії уже існували два таємні товариства: Північне і Південне. І тому на півдні

О.С. Пушкін опинився у центрі політичного життя.

Генерал Інзов дозволив Пушкіну поїхати в гості до багатого поміщика Давидова у село Кам’янку (це свого роду штаб Південного товариства). Сімейне свято – це всього тільки привід для зустрічі і перемовин членів товариства. Одного вечора між офіцерами виникла суперечка про таємні товариства. Пушкін дуже розхвилювався, він відчув, що таємне товариство на півдні існує, але співрозмовники оголосили, що все це жарт. У таємниці цього товариства Пушкіна спеціально не вводили, піклуючись про нього.

 У період південного заслання О.С. Пушкін пише поеми «Кавказский  пленник», «Братья-разбойники», «Бахчисарайский фонтан» , «Цыганы».

   9 травня 1823р. Пушкін починає писати роман «Євгеній Онєгін».

Друзям вдається добитися переводу Пушкіна на службу в Одесу чиновником канцелярії генерала-губернатора М.С. Воронцова. Граф Воронцов виховувався в Англії  і вважався англоманом. Честолюбивий Воронцов чекав від Пушкіна визнання у вигляді віршів і посвят. О.С. Пушкін зрозумів це. В Одесі стала відома епіграма:

                  Полу - милорд, полу – купец,

                   Полу – мудрец, полу – невежда,

                  Полу – подлец, но есть надежда,

                  Что будет полным наконец. 

У салоні дружини Воронцова – Єлизавети Ксавер’євни – поет був прийнятий по-іншому: просто, щиро, з любов’ю. Поряд з цією жінкою Пушкін був то смішним, то мрійливим, то холодним, то пристрасним – завжди зачарованим її посмішкою. Він кохав і був коханим! 

  Воронцов не міг пробачити Пушкіну ні епіграми, ні мадригалів. Він намагався принизити поета на службі і командирує його в експедицію проти «саранчі». Повернувшись, Пушкін подає у відставку. Воронцов нічого не відповів: це повинен вирішити Петербург. Розв’язка настала неочікувано. Поліція перехопила лист Пушкіна, в якому були слова: «беру уроки чистого Афеізму». Звинувачення в  атеїзмі були приводом для сурового покарання. Воронцов вимагав вислати Пушкіна із Одеси. Цар наказав виключити Олександра Пушкіна із списків чиновників і вислати на північ у Псковську губернію, в село, під нагляд місцевої влади.

3. Слово надається дослідникам третьої групи «В Михайловському».

   Михайловське – це село у Псковській   губернії, яке отримала у спадок

від Ганнібалів Надія Осипівна. Пушкін приїздить в рідний будинок під двійний нагляд: поліцейський і духовний. Батьки

поїхали в Петербург, поряд тільки вірна няня – Аріна Родіонівна.

 Прийшла осінь. У цей час Пушкіну завжди

добре працювалося.  Але в цю осінь перо

випадало із рук. Під час самотніх прогулянок він часто сидів нерухомо, дивився на озеро і з сумом пригадував «иные берега, иные волны». Свідком минулого був перстень-талісман – таємний подарунок Є. Воронцової:

                     Храни меня, мой талисман,

                      Храни меня во дни гоненья,

                      Во дни раскаянья, волненья:

                      Ты в день печали был мне дан…

Листи із Одеси приходили рідко. В одному Єлизавета Ксавер’ївна прохала знищити її листи. Від них залишився тільки попіл і сумні, чудові вірші:

            Прощай, письмо любви! прощай:

            она велела,

            Как долго медлил я!

            Как  долго не хотела

            Рука предать огню все радости мои!

            Но полно, час настал. Гори , письмо

            любви. 

Друзям було моторошно за поета. В’яземський писав: «Кто творец бесчеловечного этого убийства? Или не убийство – заточить пылкого, кипучего юношу в деревне русской?»  Але час ішов, поезія повертала Пушкіна до життя. Він став писати «Бориса Годунова».

 Прийшла зима. Кругом сніг і тиша. Тільки завірюха стукає у вікна будинку старої няні. Вечорами Пушкін слухає її казки і нікого не чекає до себе:

                           Буря мглою небо кроет,

                           Вихри снежные крутя,

                           То, как зверь, она завоет,

                            То заплачет, как дитя.

Але одного разу почувся дзвін колокольчика. В гості до Пушкіна приїхав Іван Пущін. Ліцейський друг приїхав, не боячись заборони поліції. Іван Пущін привіз листа від К. Рилєєва, поета і керівника Північного таємного товариства, а також привіз рукопис забороненої комедії О.С. Грибоєдова «Горе з розуму». У цей же приїзд  Пущін дав зрозуміти Пушкіну, що готується виступ проти царя. 15 лютого 1825 р. в Петербурзі вийшла перша частина роману «Євгеній Онєгін» успіх був грандіозним. Не дивлячись на високу ціну книги (5 карбованців золотом), тираж розійшовся швидко. «Онєгін» для Пушкіна став «годувальником». Він перший із літераторів жив на доходи від праць своїх.

  Ранньою весною в Михайловське на декілька днів приїхав Антон Дельвіг. Пушкін показав йому сусіднє село Тригорське, познайомив з родиною Осипових-Вульф.

   А влітку щастя знову посміхнулося Пушкіну. В Тригорському він зустрів Анну Петрівну Керн.  О.С.Пушкін і А.П. Керн познайомилися в Петербурзі у 1819 році. Пушкін тільки-но закінчив ліцей. Йому було двадцять років. Вона була на рік молодша. У 16 років її видали заміж за генерала, який був значно старшим за неї. Зустріч із Пушкіним відбулася  на вечірці у Оленіних. Молодь розігрувала шаради. А Керн виконувала роль Клеопатри. Юний Пушкін не зводив з неї очей. За вечерею він сидів недалеко від неї і сказав голосно по-французьки: «Чи можна бути такою прекрасною?». Але юнакові не вдалося привернути до себе увагу. І от пройшло шість років, перш ніж вони побачили один одного знову. Тепер А. Керн знала Пушкіна за віршами, захоплювалася ними і дуже хотіла побачити їх автора. І цей день настав. Під час обіду у Тригорському Пушкін зайшов в їдальню. Їх знову представили один одному. Поета знову зачарувала краса Анни Петрівни, її спів. Наступного дня Анна Керн їхала додому, в Ригу. Рано-вранці Пушкін прийшов в Тригорське попрощатися. Він приніс подарунок – екземпляр розділу «Євгеній Онєгін». Між сторінками лежав вчетверо складений аркуш з віршами. В них було все:  і перша зустріч, і тривоги заслання, і світла радість їх останньої зустрічі:

                         Я помню чудное мгновенье:

                         Передо мной явилась ты,

                         Как мимолётное виденье,

                         Как гений чистой красоты!

14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі відбулося грудневе повстання. Дізнавшись про повстання, Пушкін мучився невідомістю. Він був зв’язаний з багатьма революціонерами, та до таємного товариства не належав. Він хоче їхати до Петербургу. Але Жуковський попереджує його листом: « Ты ни в чем не замешан, это правда. Но в бумагах каждого из действовавших находятся твои стихи. Не просись в Петербург. Ещё не время. Пиши Годунова и подобное: они отворят дверь свободы».

 Пушкін залишився в Михайлівському. В ніч на 3-4 вересня 1826 р. в Михайлівське приїхав фельд’єгер з наказом доставити Пушкіна в Москву, до царя. Молодий цар був люб’язним, але все-таки не стримався, запитав: «Что сделали бы вы, если бы 14 декабря были в Петербурге?» - «Стал бы в ряды мятежников», - відповів Пушкін. Цар пробачив О.С. Пушкіна, бо зрозумів, що якщо вдасться направити його перо і думки, то в цьому буде пряма користь. А О.С.Пушкін щиро повірив у цареве прощення і з радістю залишився жити у Москві. Він був прийнятий у салоні Зінаїди Волконської. У цьому ж будинку він зустрів Марію Раєвську – по чоловікові Волконську. Та дівчинка – підліток, яка гралася з морськими хвилями, була видана заміж за генерала Волконського, героя 1812 р., друга батька. Тепер Марія, відмовившись від прав дворянства, від спадку, залишивши рідного сина, їхала в Сибір за чоловіком, який був героєм повстання на Сенатській площі і  знаходився в засланні. О. С. Пушкін пише вірш «В Сибирь» і хоче передати його Волконською, та не встиг, бо Марія поїхала в ту ж ніч. Через декілька днів в Сибір їхала Олександра Муравйова, саме нею Пушкін передав вірш декабристам. А через деякий час подав царю прохання і поїхав у Петербург, де зустрівся з Дельвігом. Пише вірш «Аріон».

   Ще перебуваючи в Михайловському, Пушкін написав історичну елегію «Андре Шеньє». Елегія стала приводом для встановлення таємного поліцейського надзору над поетом. В Петербурзі Пушкін знову був прийнятий в будинок президента Академії Художеств  Оленіна. Йому подобається молодша дочка Аннет. Їй він присвячує вірші, просить її руки, йому відмовляють. Пушкін пише поему «Полтава» і присвячує її Марії Раєвській-Волконській.

4.Слово надається представникам четвертої групи. «Життя тридцятирічного нареченого».

« Болдінська осінь».

   В одну з короткотривалих поїздок до Москви Пушкін зустрів Наталю Миколаївну Гончарову. Їй було шістнадцять років. «Когда я увидел  её в первый раз, красоту её едва начали замечать в свете. Я её полюбил, голова у меня закружилась», - писав Пушкін її матері.

Пушкін просив руки Наталі Миколаївни, але не отримав ні згоди, ні рішучої відмови. В родині Гончарових  були три дочки-наречені і ніякого приданого . Мати шукала донькам вигідних партій. Знаменитий поет Пушкін для неї – сумнівна репутація.

Пушкін був дуже розчарований. Не питаючи ні в кого дозволу, він їде із Москви на Кавказ в діючу армію. А слідом за ним уже летять накази «О надлежащем надзоре по прибытии в Грузию», О.С. Пушкін знову побачив величний край Кавказьких гір.

         Кавказ подо мною. Один в вышине

        Стою над снегами у края  стремнины

        Орёл, с отдалённой поднявшись вершины,

        Парит неподвижно со мной наравне.

На Кавказі, в полку Миколи Раєвського, Пушкін зустрів свого брата Лева і молодшого брата Івана Пущіна – Михайла – учасника повстання  декабристів, а тепер рядового; зустрів товариша по Ліцею, гордість випуску -  Володимира Вольховського. Народилась світла мелодія «На холмах Грузии»

В записках «Подорож в Арзрум» Пушкін розповідає  про страшну зустріч: «Я ехал один в цветущей пустуне, окруженной издали горами… На высоком берегу реку увидел против себя крепость Гергеры: два вола, запряженные в арбу, подымались по крутой дороге. Несколько грузин сопровождали арбу. «Откуда вы?» - спросил я их. – «Из Тегерана». – «Что вы везёте?» - «Грибоеда». Это было тело убитого Грибоедова, которое сопровождали в Тифлис».

Убитий був дипломат, письменник, музикант, близька по духу людина, з якою Пушкін рік назад розпрощався в Петербурзі.

Невдовзі подорож Пушкіна по Кавказу була перервана. Граф Паскевич, фаворит Миколи І, бачачи постійне спілкування поета  з неблагонадійними людьми, відсилає Пушкіна назад, в Москву.

У Москві, в будинку Гончарових, куди прямо з дороги  з’явився Пушкін, прийняли його холодно, як чужого. Знову невідомість і чекання. О.С. Пушкін пише вірш «Я вас любил» і їде в Петербург.

Перебуваючи в Петербурзі, О.С. Пушкін дізнається про небувалий успіх, яким користується на балах Наталя Гончарова. Він знову поспішає до Москви. Зупиняється у свого друга П.В.Нащокіна і вирішує ще раз освідчитись. Нащокін позичає йому свій фрак, і Пушкін направляється до Гончарових. Пропозиція руки і серця на цей раз була прийнята. Пушкін був щасливий: «Участь моя решена, я женюсь.  Та, которую любил я целые два года, которую везде первою отыскивали мои глаза… Боже мой, она почти моя».  Пушкін так повірив у щасливий фрак Нащокіна, що Павло Воінович подарував його йому.   

Заручини відбулися, але грошей на весілля не було. Батько виділив Олександру дві сотні душ селян. Прийшлося їхати в Нижегородську губернію вступати у володіння спадком, добувати кошти. Надходила осінь – Улюблена пора поета: « Пора моих литературных трудов настаёт, а я должен хлопотать о приданом да о свадьбе, которую сыграем бог весть когда».

У такому настрої восени 1830 року Пушкін їхав у Болдіно.

Болдінська осінь – вершина Пушкінського натхнення.

  Першим в Болдіно було завершено вірш «Біси». Уже на другий день, 8 вересня, Пушкін пише «Елегію».  У дні Болдінської осені поет вирішив завершити роман «Євгеній Онєгін», який розпочав сім з половиною років тому. І роман в основному був завершений. Цій події О.С. Пушкін присвятив вірш «Праця». А 19 жовтня поет зашифрував і спалив десятий розділ роману, залишивши запис: «Глава о декабристах сожжена в день лицейской годовщины».

В Болдіно  Пушкін  працював з феноменальною швидкістю. За три місяці були написані і маленькі трагедії  («Скупой рыцарь», «Моцарт и Сальери», «Каменный гость», «Пир во время чумы»), «Повести Белкина», більше тридцяти ліричних віршів, «История села Горюхина», критичні замітки і статті для «Літературної газети».

    Закінчувалася осінь. Листи від нареченої приходили рідко.  О.С. Пушкін рвався в Москву. Про одруження думалося без надії на радість: «Мне за тридцать лет. В тридцать лет люди обыкновенно женятся – я поступаю, как люди и, вероятно, не буду в том раскаиваться. К тому же я женюсь без упоения, без ребяческого очарования. Будущность является мне не в розах. Горести не удивят меня: они входили в мои душевные расчеты. Всякая радость будет мне неожиданностью».

   18 лютого 1831 року в Москві в церкві у Нікітських воріт вінчався Олександр Сергійович з Наталією Миколаївною Гончаровою. Незабаром після весілля молодята вирішили переїхати в Петербург, поближче до дорогих спогадів, до Ліцею. Їх часто відвідують Плетньов, М. Гоголь.         В.А. Жуковський жив поряд. «Пушкин мой сосед, и мы встречаемся с ним часто, - писав Жуковський, а женка Пушкина, очень милое творение. И он с нею мне весьма нравится. Я радуюсь тому, что он женат. И душа, и жизнь, и поэзия в выигрыше».

В  липні 1831 р. цар приїхав в Царське Село. На прогулянці він побачив Пушкіна з дружиною. Красота Наталії Миколаївни стала предметом загального захоплення.

У жовтні Пушкіни переїжджають у столицю. Прийшла осінь – улюблена пора поета. Пушкіна захоплювали задуми книги про Петра І і Пугачова. Він просив дозволу працювати в архіві Головного штабу, щоб отримати можливість познайомитися із секретними матеріалами пугачовського бунту. А поки що працював над світлою і доброю «Казкою про царя Салтана». Та саме в цей час Бенкендорф розшифрував  вірш «Анчар», написаний поетом у1828 році, як звинувачення царю. Поет просив зняти з нього особливу цензуру, але йому відмовили. Пушкіна зачисляють на службу в Колегію іноземних справ з дозволом працювати в архівах, але до справ по Пугачову його не допустили.

  А Наталю Миколаївну захоплювало вище товариство. Вона ввійшла в моду. «Да, это была настоящая красавица, - пригадував граф Соллогуб , -  и недаром все остальные  меркли как - то при её появлении… Не было почти ни одного юноши в Петербурге, который бы тайно не вздыхал по Пушкиной; её лучезарная красота, рядом с этим магическим именем всем кружила головы…»

Пушкін гордився дружиною. Наталя Миколаївна з’являлася на балах в сукнях, достойних її вроди. Сам імператор нагороджував її компліментами. Жити в столиці родині було все важче. Адже О.С. Пушкін отримував у рік 5000 крб., а витрачав 25000 крб.; приходилось залазити в борги.

   Пушкін добивається дозволу відвідати Казань, Симбірськ, Оренбург, Астрахань для збору матеріалів до задуманої ним «Історії Пугачова». Листи в Петербург летять один за другим. 21 серпня 1833 р., він пише: « Письмо это застанет тебя после твоих именин. Гляделась ли ты в зеркало, и увидела ли ты, что с твоим лицом ничего сравнить нельзя на свете – а душу твою люблю я ещё более твоего лица…»

1 жовтня 1833 року Пушкін знову приїжджає в Болдіно. Це була друга Болдінська осінь. За півтора місяці поет створив «Історію Пугачова», «Анджело», «Казку про мертву царівну і сімох богатирів», «Казку про рибака і рибку», повість «Пікова дама», і поему «Мідний вершник», вірш «Осінь».

   З великою надією повертається О.С.Пушкін в Петербург. Але Петербург зустрів його крахом надій. Коли вийшла «Історія Пугачова, книгу гудили і не купували. Літературні вороги Пушкіна стверджували, що поет більше не може писати. І саме в цей час цар «нагороджує» Олександра Сергійовича чином камер-юнкера. Це було принизливо для поета: на тридцять четвертому році життя отримати звання, яким нагороджують вісімнадцятилітніх юнаків на початку придворної кар’єри.

  Але це було вигідно для царя, щоб дружина О.С. Пушкіна відвідувала бали.

  У цю важку пору життя О.С. Пушкіна в його будинок, в його сім’ю вриваються насмішки, ревність, наклеп.  У вищих колах Петербурга з’являється Жорж Дантес – Геккерн, красивий, самовпевнений кавалергард. Це був француз-емігрант, він був усиновлений голландським посланцем і прийнятий у гвардію російським царем. Зустрівши Наталю Миколаївну Пушкіну, Дантес захопився нею. Це зразу помітили у суспільстві: це прекрасна можливість для інтриги, можливість відомстити за недосяжність, ославивши рогоносцем.

    Весною 1836 р. Пушкін ще раз побував у Михайловському : померла мама. Він поховав її в Святогорському монастирі, де були поховані її предки Ганнібали. Тоді ж Олександр Сергійович вніс вклад в монастирську казну – купив місце поряд для себе. У цей же час він пише вірш «Пам’ятник», який майже нікому не показує, як заповіт.

        Я памятник себе воздвиг нерукотворный,

         К нему не зарастёт народная тропа…

           5.Слово надається дослідникам  п’ятої групи.  «Дуель. Останні хвилини життя».

 Становище О.С. Пушкіна ставало дедалі важчим. В родині не було ні спокою, ні благополуччя. Дітей було четверо. Сестри Наталії Миколаївни – Катерина і Олександра переїхали в столицю і жили в сім’ї Пушкіна. Квартира в будинку на набережній Мойки, недалеко від Зимового палацу, коштувала дорого. Борги росли.

    Наталя Миколаївна продовжувала виїздити у світ. Але Пушкіна дратували домагання Дантеса, натяки на зв’язок його дружини з царем, анонімні листи. 4 листопада Пушкін отримав гнусний пасквіль «Диплом ордена рогоносців». Так розважався світ. Доведений до відчаю, Пушкін        5 листопада послав виклик на дуель Дантесу. 6 листопада барон Геккерн відвідав Пушкіна.  В результаті перемов дуель була відкладена на два тижні. В ці два тижні світ дізнався, що Жорж Дантес закоханий… в сестру Наталі Миколаївни – Катерину – і одружується з нею.   

 Такий неочікуваний поворот надав цікавості всій цій історії у вищому світі. Пушкін забрав виклик назад, але і після весілля в своєму будинку  Дантеса не приймав. Та залицяння Дантеса до Наталі Миколаївни продовжувалися. Барон Геккерн заохочував це. Пушкін сам захищав свою честь за правилами і поняттями того часу. Він написав листа Геккерну і знав, що за ним наступить кривава розв’язка. Так і сталося. Дантес викликав Пушкіна  на дуель. Дуель відбулася 8 лютого 1837 року. День був ясний., вітряний, морозний. У 4 години секундант, підполковник Данзас, заїхав за Пушкіним в кондитерську на вуглу Невського проспекту. Бенкендорф, який знав про поєдинок, з метою «зупинити дуель» послав своїх людей в Єкатерингоф, зовсім  іншу сторону. Пушкін, за висловлюванням Данзаса, стрілявся серед білого дня і, можна сказати, у всіх на очах.

 Стрілялись на віддалі двадцяти кроків, віддаль між бар’єрами дорівнювала десятьом крокам. Секундант подав знак капелюхом. Противники почали сходитися. Пушкін перший підійшов до бар’єру і почав цілитися. Дантес вистрілив, не дійшовши до бар’єру.

Секунданти кинулися до О.С. Пушкіна, впавшого в сніг обличчям вниз. «Зачекайте, у мене ще є сили, щоб здійснити свій вистріл», - з трудом промовив Пушкін. Спираючись на ліву руку, він припіднявся, взяв другий пістолет. Дантес стояв боком, прикриваючи груди. Пушкін вистрелив, Дантес упав. Дантес був поранений у руку. Рана Пушкіна у праву частину живота була смертельною.

У шість годин вечора до будинку на Мойці під’їхала карета. Поета внесли в кабінет. Данзас прийшов у кімнату до Наталі Миколаївни і повідомив їй страшну новину. Наталя Миколаївна втратила свідомість.

Один за одним у будинок приїжджали близькі люди: Плетньов, Жуковський, Вієльгорський, Тургенєв. Пушкін шептав, щоб просили за Данзаса, адже дуелі були заборонені. Секундантів очікувала кара.  І тому поет прохав заступитися за свого ліцейського брата – Данзаса. Приїхав знаменитий хірург, придворний Арендт. Він прекрасно розумів, що врятувати життя поету неможливо. І згідно свого становища при дворі він змушений доповісти про все, що трапилося, царю.

Наталя Миколаївна не хотіла кидати вмираючого чоловіка. Як привид, пробиралася вона в ту кімнату, де він лежав. Але кожного разу, як тільки вона зупинялася біля дверей, Пушкін відчував її присутність: «Дружина тут, - говорив він, - відведіть її». Він не хотів, щоб вона бачила його страждання.

Не дивлячись на страшну біль, Пушкін зберігав спокій. Данзасу продиктував список своїх боргів, які не були оформленні, і підписався. Подарунок Нащокіна – перстень, віддає Данзасу. Другий перстень з бірюзою віддає Далю. Жуковському заповідає свій перстень – талісман.

Наступного дня біль трохи зменшилася. Пушкін захотів побачити дружину і дітей, щоб попрощатися. Попрощався з друзями.

В останні дні життя з ним були не тільки родичі і друзі. Весь Петербург піднявся. Їздових наймали, просто говорячи: «До Пушкіна!», їздові везли прямо туди.  Біля воріт будинку, де жив поет зібрався натовп. Люди мовчки чекали, коли вийде Жуковський і скаже про самопочуття поета. Жуковський прикріпляв до дверей маленькі листки-бюлетені: «Первая половина ночи беспокойна, последняя лучше. Новых угрожающих припадков нет, но так же нет, и ещё быть не может облегчения», «Больной находится в весьма опасном положении». Агонія продовжувалося і на третій день. Останнє  бажання Пушкіна: попросив квашеної морошки, кислої лісної ягоди, щоб його погодувала дружина. Наталя Миколаївна опустилася на коліна, годуючи Пушкіна. Олександр Сергійович погладив її по голові, промовивши: «Ну нічого, слава богу, все добре». Останні слова його були: «Все закінчено. Важко дихати, давить».

10 лютого 1837 р. о 14 год. 45хв.Росія втратила Пушкіна: «Солнце русской поэзии закатилось! Пушкин скончался, скончался во цвете лет, в середине своего великого поприща! Более говорить о нём не имеет силы, да и не нужно: всякое русское сердце будет растерзано. Пушкин! Наш поэт! Наша радость, наша народная слава!.. Неужели в самом деле нет у нас Пушкина?.. К этой мысли нельзя привыкнуть!» Цей єдиний некролог був надрукований в «Літературних додатках до Російського інваліда». Офіційна преса  мовчала.

Але місто знало, що Пушкін убитий. Став відомим вірш

М.Ю. Лермонтова «Смерть поета», в якому були названі вбивці. Друзі піклувалися про похорони. Наталія Миколаївна розіслала запрошення, в яких сповіщала про смерть чоловіка, просила прибути на відспівування тіла його в Ісакієвському соборі. Багато шанувальників поезії Пушкіна мали намір провести його до місця поховання  в Псковський край. Але влада прийняла свої міри. Кабінет Пушкіна був опечатаний в годину смерті поета. Студентам і професорам Університету  міністр освіти заборонив іти з лекцій на панахиду.  В імператорському театрі відмінили спектакль «Скупий рицар», боячись небажаних виступів публіки. Призначену для відспівування церкву перемінили.

Вночі, без факелів, майже  без супроводжуючих, домовину перенесли в маленьку церкву на Конюшенній площі. Жандарми були в будинку покійного. Провести Пушкіна в його останню дорогу цар дозволив одному А.І.Тургенєву.

16 лютого, вночі, таємно домовину з тілом покійного винесли із церкви. На площі чекали три екіпажі. На сани поставили домовину, закутану рогожею, накрили її соломою. Старий слуга, Микита Козлов, примостився поряд з домовиною¸ і так і залишився до кінця шляху.

19 лютого 1837 р. о 6 год. ранку Пушкін був похований у Святогорському монастирі, як і заповідав.

Виконуючи останній наказ чоловіка, Наталя Миколаївна з дітьми виїхала із Петербурга в калузький маєток до брата на два роки.

Над могилою Пушкіна не було сказано слів. Вічна пам’ять і вічна слава прийшли до нього із його творів.     

ІІІ. Підведення підсумків уроку, виставлення оцінок.

ІV Домашнє завдання.